середа, 4 серпня 2021 р.

 

Духом міцна і в пісні щаслива

 


Минає вже рік як пішла у вічність Валентина Василівна Церпиш. Тож пропоную згадати її – чудову, товариську, чуйну, щедру та талановиту людину, палку патріотку України і селища.

 Вона народилася 7серпня 1942 року в окупованому нацистами селищі Но воворонцовка, у селянській сім’ї Щербини Василя та Горпини, що мешкали на вулиці Зарічній, неподалік від плавнів. То був  складний і тяжкий воєнний  час, люди виживали як могли, але діти завжди радість для батьків і найдорожче, їм віддавали всю свою любов і душевне тепло. Валечка підростала, попри скруту, була непосидюча, всім цікавилася.  Поки була менша, щоб її чимось зайняти і вона не робила шкоди, старалися відволікти якоюсь справою:  сортувати квасолю, вибирати за кольором ґудзики,  а згодом мати навчила її вишивати та шити. Донечка мала хороші здібності до  цього і прагла видумати  якісь елементи для прикраси сукні чи кофтинки, щоб такого ні в кого не було.

   Батько був будівельником, і як годилося у ті часи, справжнім господарем – міг робити все: накосити сіна, заготовити дрова, полагодити споруди на обійсті, відремонтувати взуття та інше.  Валя дуже любила спостерігати, як вправно тато все робить і намагалася йому допомагати.  Він все їй показував, розповідав та навчав життєвим мудрощам. Як дуже «заважала» - просив вирівнювати зігнуті цвяхи. Донечка  більше крутилася біля тата, ніж біля  печі з мамою. Їй до вподоби були більше чоловічі справи, бо мала хлоп’ячий характер.

    А які ласощі тоді були? На все життя запам’ятався смак тушкованого гарбуза з цукровим буряком, а якщо ще туди мати додасть сушених абрикос, то пальці оближеш. Та так воно й було.  Валя примітила у сінях чавун , накритий перекинутою сковорідкою, який мати поставила, щоб прохолов, зазирнула , зачерпнула вказівним пальцем смакоту, обсмоктала. Яка розкіш!!! Цілий день крадькома проробляла цю процедуру, бо  приємний післясмак в роті збуджував бажання повертатися до чавуна  знову і знову. Тож ввечері, мати тільки, виявивши «втрати» чавуна, в адресу доньки, люблячи, сказала: «бісова душа!».

  Дитинство Валентини ні чим не відрізнялося від її однолітків: босоноге, в єдності з чарівною буйною природою  плавнів, парку та в оточенні української культури  та родинного тепла. Особливої тяги до точних наук не виявила під час навчання у школі, та й поведінка не була зразковою, любила пустощі, розваги, була вірним другом. Більше до душі їй були гуманітарні дисципліни і займалася вона у гуртках художньої самодіяльності при районному будинку культури, що розташовувався у приміщенні теперішнього магазину «Лілія». У сім’ї було п’ятеро дітей тому батьки не мали змоги приділити уваги особливо комусь із дітей у навчанні, до того ж не мали достатньо знань, та й  коштів, щоб продовжити освіту дітей після школи. Життя стало найсуворішим вчителем, випробовуючи на міцність , силу і витривалість, доброту, принциповість… Працювала листоношею у рідному селищі, санітаркою у тубдиспансері міста Нікополь.  Навчаючись у Херсонському кооперативному училищі брала активну участь у художній самодіяльності, співала у хорі, при Будинку офіцерів, де й познайомилася з майбутнім своїм чоловіком, Іваном Церпишем. Разом з чоловіком недовгий час прожила на  його батьківщині та життя не зовсім складалося, а Нововоронцовка все сильніше та сильніше притягувала до себе. Тож Валя повертається на батьківщину. Тут народилися двоє її дітей Анатолій та Олена, тут вони виросли. Валентина Василівна працювала у їдальні-ресторані «Чайка», паралельно прибиральницею у Сільпо і продавала квас з бочки на перехресті вулиць Суворова і Степової. Нелегко було на трьох роботах. Потім перейшла працювати у комунгосп по озелененню  селища під керівництвом обласного управління  «Зеленгоспу». В цей час заочно навчалася у Харківському сільгоспінституті на спеціаліста по ландшафтному дизайну та отримати диплом не вийшло за технічних умов – СРСР розпався, почалися складні часи, спеціалісти по озелененню були скорочені.  Вона перейшла працювати технічкою у районний Будинок культури. Та й у сім’ї сталося горе – трагічно загинула донька. Розрадою для неї стали доньчині діти : онука Іринка, яка проживала у її сім’ї і нею вона опікувалася, та онук  Юра, що лишився у Москві з батьком.

   


 Виховання і матеріальне забезпечення онуки лягло на її плечі. Все, що вона не змогла реалізувати у своєму житті, допомагала зробити  онуці. Іринка займалася у музичній школі, оволодівши вмінням гри на бандурі та саксофоні, хореографічній студії та зразковому хореографічному колективі «Саджанці» при районному Будинку культури, а згодом здобула вищу профільну освіту.

      Валентина Василівна весь час брала участь у художній самодіяльності місцевого закладу культури: читала гуморески, грала ролі у театральних постановках, сценках. А ще вона знала і вміла співати багато українських пісень. Разом з односельцями: Баранова К.М., Щербак Л.І., Вертелецька Н.В., Топчій Н.С., Новохатько О.Л., Закревська Г.Ю., Барановська В.В., Мельникова Т.М., Шутофедов Е.Д., Карась Т. Е., Діденко Л.М., Саможон Г.М., подружжя Григорія та Марії Лисиців  та інші, вона стояла у витоків створення ансамблю «Нововоронцовські джерела», яким керувала Лідія Терентіївна Полонська. Згодом змінювався склад учасників ансамблю, керівники і навіть назва ( «Джерела»), та й здобули вони  звання «народний», а Василівна співала в ньому до останніх днів свого життя.  Завершивши свій трудовий стаж у повні 70 років, продовжувала ходити на репетиції та виступати з колективом, акцентуючи, що не може без пісні жити.

    У 1996 році вона перейшла працювати прибиральницею службових приміщень і прилеглої території у районний краєзнавчий музей. Ця робота дуже їй сподобалася і припала до душі, бо не тільки мила підлогу, витирала пилюку, сапала бур’яни та підмітала тротуари біля будівлі. Вона долучилася до музейної справи, стала членом ради музею. Валентина Василівна допомагала збирати експонати, оформлювати виставки особливо по етнографії, бо знала гарно  українські місцеві звичаї, обряди, пам’ятала старожилів селища та вигляд  давніх куточків  Нововоронцовки. Дуже шкодувала, що раніше не знала про музейну роботу нічого і не захопилася нею раніше.

    А ставлення до природи у неї було особливо бережливе, трепетне, як до живої істоти. Можна сказати, що вона з   природою була на ти, знала кожну травинку у парку  і розмовляла з нею. Дуже любила працювати на клумбах біля музею, які сама ж майстерно спланувала. Все, що тут росте посаджено її дбайливими руками. Пам’ятаю, як їхали легковушкою у справах до Кривого Рогу і по дорозі в посадці ножем, якого знайшли в багажнику машини, нічого більше не було, Василівна відривала відростки садового фікуса (ваточника), вона його примітила . Із трьох відростків тільки один прижився і росте біля музею зараз, приваблюючи відвідувачів красивим рожевим кулеподібним суцвіттям і солодко-п’янким ароматом. Згадується, як об’їздили всі околиці Нововоронцовки зі сторони Осокорівки в пошуках скумпії, бо  в неї восени листочки гарні червоні.  Як раділа та доглядала, єдиний з шести, крихітний саджанець дубочка, що прийнявся. Вона його називала своїм деревом за гороскопом, гладила, і тулилась до нього.  А як виходжувала Адамове дерево (церцис), бо кожної зими молоді пагони примерзали. І до сьогодні щовесни     ранньої пори  воно милує око рожевим цвітом (до речі , такі деревця тільки два в центрі селища). Відвідувачі музею завжди звертають увагу на невеличкі клени, що стоять, як вартові, обабіч тротуару до установи. Це звичайні деревця форму, яким придаємо округлу під час стрижки.

   Ще один талант вона мала - до вишивання. Про різні техніки, підбір кольорів, символіку узорів і багато дрібниць (на яких я, на жаль, не знаюсь і не запам’ятала) могла розповідати годинами і  слухач відкривав для себе кожного разу щось нове, цікаве. Вона своїми знаннями ділилась охоче. Ларису Дмитрівну  Ткаченко наштовхнула зайнятися вишиванням саме вона.

 Все почалося з того, коли одного разу Василівна зайшла в аптеку, де працювала Лариса Дмитрівна, розговорились, і показала  журнал з вишивками, а згодом на зацікавлення та прохання принесла , в буквальному сенсі, купу тематичної літератури з описами, схемами. Нововоронцовці, хто уважно розглядав виставки ужиткового мистецтва, які організовувалися у селищі до різноманітних свят, не раз бачили її роботи. Вона брала участь у різних конкурсах. До прикладу:  на святкуваннях Дня селища конкурс вишиванки ( була в призерах по  одній з номінацій), фотоконкурс і т.д. Комплект фотографій природи рідного селища з красномовними віршованими написами автора, що брав участь у конкурсі, передала до музейного фонду.

   Валентина Василівна мала тонку, чуттєву натуру, яка далеко була схована за твердим, інколи різким характером і відкривалася у віршах, які вона писала під впливом пережитого та подій, що торкнулися її душі . Всі вірші вмістились у невелику збірочку під однойменною зі статтею назвою, виданою музеєм до 75-річчя автора. Пропоную вашій увазі деякі з них, як ілюстрацію вище зазначене.

 

Весна

Весна прийшла. Природа оживає.

У полі трактори давно гудуть.

Пташина з вирію додому повертає,

А ті, що зимували, вже гніздечка в’ють.

 

Вже проліска цвіте, фіалка голубіє,

Зазеленіла на вербі кора,

Синичка пісеньку співає, як уміє,

Розкрити лист березі вже прийшла пора.

 

Весна іде і небо вже світліє,

Купальниця пелюстки розкрива,

Трава сором’язливо зеленіє

І шпак своє обійстя підправля.

 

Весна іде до тебе і до мене,

Ступає ніжно, як мавка, по раю,

Нам в поле час іти, бо сіяти нам треба

І дочекатися нового врожаю.

 Весна 1998року

 

Золота осінь.

Ось і скінчилося літо,

Час невблаганно сплива,

Відколосилося жито,

Віджнивувались жнива.

 

Яблука стиглі і груші

Падають м’яко в траву.

Царство осіннє охоплює душу,

Неначе я бачу казку живу.

 

Місяць лукавий у річці

Бачить обличчя своє,

Павук на весілля, на бабине літо,

Фату з павутиння снує.

 

Осінні пістрявіють квіти,

Листя з дерев обліта,

Журиться бабине літо,

Що осінь мина золота.

Осінь 2003 року

 

Зимонька зима.

Замела метіль поля, білим пухом вкрила,

Зупинилась край села, трішки відпочила

І помчала знов і знов круговерть завзято.

Вже катаються з гори діти на санчатах.

 

Ой ти зимонькою зима, сніжна завірюха,

Зайчик вуха підніма, зимову казку слуха.

На санчатах дітвора мчить з гори в долину,

З ними подумки і я у дитинство лину.

 

Ой зима, зима, зима, біла завірюха!

Дітлахам мороз щіпа щічки, носа й вуха.

Сніговик серед двору стоїть, «усміхається».

Ніч. Додому вже пора, а діти ще граються.

 

Розгулялася зима, снігу по коліна.

Дітям кращого нема, як зимонька біла.

 

             ****

Пісню любити мене вчила мати.

Я пісню народну з дитинства люблю.

Навчила й онуків пісень тих співати

І щиро любить Батьківщину свою.

 

Співаю на радощах, у горі й біді,

Співаю тоді, коли не по собі.

Бо пісня для мене, як хліб на столі.

Співаймо всі разом, поки ще живі.

 

Хоч доля й веде по колючих теренах,

Я хочу ще довго співати в «Джерелах».

Слова ці підвладні моєму перу –

«Якщо не співатиму – тут же помру».

 

Коли ж нас не стане на світі, тоді

В «Джерела» нащадки прийдуть молоді.

Знов пісня народна поллється рікою,

Хоча нас в «Джерелах» не буде з тобою.

 

 Ми пісню почуємо з небесного царства.

Живи ж, наша пісне вкраїнська, і здрастуй!


Мамі.

Спасибі, матусю, що нас ти зростила,

 Спасибі за ласку твою і тепло.

Спасибі, що нас до роботи привчила,

Це у житті нам допомогло.

 

Спасибі, що нас ти ростила в любові,

За усмішку милу й таку чарівну,

За пісню і слово, за щиру розмову

Й за вірність твою неземну.

 

Спасибі, матусю, за небо і зорі.

Спасибі, матусю, за хліб на столі.

Спасибі, матусю, за степ неозорий,

Де шовком волошки блищать в ковилі.

 

Спасибі за поле пшеничне дозріле.

Ми згадуєм плавні і наше село.

Вибач, матусю, що так запізніло

Наше прозріння прийшло.

2016 рік.

 

Вишиванка.

З давніх давен прийшла вишиванка,

Здолавши роки і віки.

Шили її з ночі й до ранку

Бабусі, дівчата й жінки.

Онукам – бабусі, а донькам матусі,

Дівчата - на посаг собі рушники.

Колись вишиванка була, як присвята,

Головним атрибутом у хаті була.

Її одягали і в будні, і в свята.

Свій родовід по світу вела.

Собі вишиванку я теж вишиваю,

Стараюсь, щоб вийшло усе до ладу.

Нарешті скінчила, шитво розправляю,

Завтра вдягну і на свято піду.

Вдягаю свою сорочину,

А вона така ніжна, м’яка,

Огортає мене, як, колись у дитинстві,

Мамина тепла рука.

Вишиванка – душі забаганка,

Є вона в місті, є і в селі.

Вишиванка – вкраїнська панянка,

Твердою ходою їде по землі.

2016рік.

 

Весільний рушник

Рушник весільний вишила для доні

На домотканнім білім полотні.

Брала доні личенько в долоні

І бачила в очах щасливі дні.

 

Вишивала і бажала  долі,

Щасливого буття на довгий вік…

Та трапилась біда – не стало доні…

Лишився тільки вишитий рушник.

 

Шила рушники і для онуків,

Хрестиком мережачи канву,

Щоб колись, рушник узявши в руки,

Майбутнє бачили усе, як наяву.

 

Рушник онуці шию з барвіночком,

Щоб склалося життя у довгий вік.

Щоб шана і любов сплелись віночком,

Я пісню заплету у той рушник.

 10 квітня 1999 року

   Життя цієї простої і дивовижної жінки, ще  раз підтверджує істину, що ми всі родом з дитинства. Тобто все  в житті – звички, характер, любов і повага до батьків, патріотизм, естетичні уподобання, етичні норми поведінки і т.д. – закладаються в дитинстві. Якщо ми хочемо виховати достойне нове покоління, то не треба економити на освіті, культурі, спорті. Ці галузі не дають прибутку до бюджету сьогодні, а результати видно буде пізніше. У вихованні не так дієві слова, як приклад, справи і оточення. Над цим нам всім треба працювати.

   Всі люди, причетні до музейної справи, друзі, знайомі  згадують добрим словом і пам’ятають Церпиш Валентину Василівну. Вона була сильна духом, впевнено  стояла на ногах і впевненою ходою йшла своєю стежкою по життю. Здавалося, що так буде завжди. І тільки тепер розуміємо , як її не вистачає :  немає в кого запитати, з ким порадитись і просто побесідувати. ЇЇ справи, подарунки нагадують про неї.  На сайті Нововоронцовської центральної бібліотеки, для бажаючих переглянути, будуть виставлені відео про неї.

Валентина Тартиця,

завідувач краєзнавчого музею.

Немає коментарів:

Дописати коментар