Творчість наших читачів

Валентина Саланська

У 2014 році, коли на сході нашої країни розпочалася неоголошена війна, слово патріот набуло вагомого змісту, пробудило національну свідомість, відродилося в конкретних особистостях. Серед них місцева поетеса Валентина Саланська. Вона з перших днів заснування волонтерської групи «Серпанок» стала активно плести сітки, «кікімори», пекти смаколики для воїнів. Зараз багато хто втомився переглядати зведення із фронту, дехто відводить погляд зустрічаючись з людиною у військовій формі. Валентина Іванівна продовжує волонтерську діяльність. Вона щиро молиться за кожного захисника, душею лине до рідненьких хлопців, мов покровом огортає материнською любов`ю. А з очей котяться кришталеві сльози, які обертаються на слова, слова складаються у вірші…

НАБОЛІЛЕ…

Шостий рік уже скоро мина

Як чорним крилом накрила нас війна…

Не чекали ніколи такої відплати

І від кого? Від «старшого брата»!

Тільки в сні у страшному могли це приснитись

Як же це так? Як могли ми так помилитись?

Державу свою віддали на поталу чужинці,

Що ж наробили ми, дорогі українці?

Віроломно, хоч ніби – то й спідтишка

Посипались «Гради» з чужого мішка.

І Ви, юні, безвусі солдати

Без зброї, без досвіду стали нас захищати.

Скільки ж Вас полягло у шахтарському краї?

І, здається, немає цьому ні кінця, ні краю

В цій жахливій війні, у народному горі

Потопає моя Україна в кровавому морі…

Та міцніють ряди Ваші мужні солдати.

Гідну відсіч навчилися ворогу дать!

Супостате! Не дамо топтати тобі Україну!

Ті що прийшли із мечем – від нього й загинуть!

Синочки наші, справжні Ви українці.

Захищаєте мужньо країну від підлих чужинців.

А ми, як уміємо будемо Вам помагати,

За ці роки теж навчились багато!

Вірю, Вкраїна, віддячить усім Вам сповна.

Хай ваші діти забудуть це слово «війна!»

Волонтерській групі «Серпанок» - 5 років

Нас до купи зібрала лиха година,

Коли ворог підступний напав на країну.

Встали на захист вірні сини України,

Зміцніла духом і наша Людина.

Піднялися усі в кого є сила,

Дух міцний і любов до землі,

Праведна боротьба нас здружила,

Це зрозуміли і старі і малі.

Не могли ми осторонь стояти,

Від потрібних для країни справ.

Взялися за мале – сітки в`язати,

Щоб захищали від куль наших славних бійців.

І хоч ворог підступний не дрімає

Та йому нас нізащо не зломить.

Свята віра в Перемогу нам допомагає

І скоро вже наступить ця щаслива мить!

Тримаймось разом, волонтери,

Із бійцями ми – одна сім`я!

Ми – покоління нелегкої ери,

Ми волонтери – ти і я!

Може комусь вже й не сила

День за днем плести і плести.

Та додають нам наснаги усім

Вісточки – подяки від наших бійців.

Дорогі наші рідні синочки,

Повертайтесь живими з війни!

Захисники наші, ви – ангелочки,

Вас так чекають рідні і ми!

Лютий 2020 рік.

ВСТАНЬ, ТАРАСЕ

Встань, Тарасе, подивися

На свою Вкраїну.

З того світу помолитись,

Зайди на хвилину,

Подивись на наші села

Що їх злії люди

Розтрощили, розорили,

Що ж бо далі буде?

І не ляхи ж це зробили,

Не підлі чужинці,

Не москалі з паничами

Свої ж, українці.

Боронив ти Україну

Від злющого люда

Ми ж бо вибрали царем

Лихого іуду.

Ми для нього не вкраїнці

А «козли» і «бидло»

Нищать всіх і поодинці

Бо не догодили видно.

Доцарювалися вже до того –

Почали стріляти,

Як ти думаєш у кого?

У брата ж, проклятий!

Нищить націю, злодюга –

Усе йому мало

Зробив синків паничами -

Крадуть що попало.

Ще й закликав в Україну

Ірода-фашиста

І здригнулася країна

Від пазурів тих нечистих.

Ну ж мо, браття, українці

Роззуймо ж бо очі

Та й послухаєм Тараса –

Прокиньмось від ночі.

Не дамо свою Вкраїну

Роздерти на шмаття.

Захищати свою неньку

Піднімайтесь, браття!!!

Івану Яковичу Бережному

Останньому ветерану великої Вітчизняної війни с. Осокорівка

( до 90- річного ювілею)

А у його країні йде війна…

Розкололось сонце осколками дрібно.

Свердлить мозок лиш думка одна:

«Навіщо? Чому? І кому це потрібно?»

Чи думав тоді, коли в танку горів

Під Бухарестом у сорок п`ятому,

Що знову гірко заридають матері

І правнука призвуть у солдати?

На ювілей чекає він гостей

Та думка блисне серед ночі –

Скільки сьогодні ще буде смертей,

Кому врата куля закриє ще очі?

І лине молитва його до небес,

А серце благає до Бога –

Благослови повертатись живим

І легкою правнуку буде дорога.

Котиться гірко сльоза ветерана,

А журба знов душу обійма…

Відкрилися на серці старі рани,

Бо в Україні знову йде війна…

(Останній ветеран села Осокорівка І. Я. Бережний у віці 93 роки відійшов у вічність у лютому 2018 року)

   Наш наставник та  старша подруга Валентина Саланська має

поетичну душу. Її прозові твори полонили серця наших прихильників. Наразі

знайомимо з віршами цієї романтичної натури.

Серпень, який порядкує, пробігає дуже стрімко,нагадує про невпинне наближення осені. Ця пора, даруючи зрілу, різнобарвну, але стриману красу, чомусь спонукає до роздумів, підбивання підсумків, споминів… Невипадково  Валентина Іванівна обрала назву «Осіннє золото»  для об'єднання за інтересами, яке створила та очолювала понад 10 років.  Заслужено у 2009 році об'єднання було відзначене званням «народне», адже кожна зустріч учасників – це незабутнє, зворушливе, емоційне дійство. За роки існування об'єднання учасники стали справжньою родиною, яка поповнювалася новими близькими людьми. Тому кожна зустріч була така щира: радість непідробна, співчуття сердечні. Варто хоча б пригадати «Сповідь, напоєна любов`ю до рідного краю», «Король танців», «Танго трьох поколінь» і «Останній вальс»…

ОСТАННІЙ ВАЛЬС

(Людмилі та Олександру Гончаровим)

Ви уже знали, що цей вальс останній,

І серце розривала біль,

Бо знали – наближається той день осінній,

Що забере його у вічну даль.

Згадалось, як зустрілись тут уперше,

І серце защемило враз,

Бо вже ніколи в юності їх не верне

Оцей прощальний ніжний вальс.

І знову, як тоді, заглянув в очі сині,

Обнявши ніжно стрункий стан.

Упав на плечі перший лист осінній,

А вальс чомусь про осінь нагадав…

Які ж були тоді закохані та юні,

Як вірили в щасливе майбуття,

І «эти глаза напротив»

Світили їм усе життя.

Вже діти виросли й онуки,

Усім дали путівку в життя

Й не знали ви, що вальсу звуки

Відмірюють йому останні дні буття.

Він тихо стер їй поцілунком сльози,

Почув: «З побою в щасті я жила!»

І вимовив: «Я й на тім світі буду дякувати Богу

За те, що в мене ти така була…»

ОСІННЄ…

У моє віконце зазирнула Осінь -

Війнула листочком, багряним дощем.

Одягла у сіре ще блакитну просінь,

Плечі покрила холодним плащем.

Ти знову нагадала мені, Осінь,

Що до тепла немає вороття.

Ти рано посріблила мені косу

І розказала про плинність життя.

А я лише одне прошу у тебе, Осінь,

Не залишай мене одну біля воріт!

Заходь до хати, не стій на порозі

І теплим літом бабиним зігрій…

Не тримай мене в осінній тузі

Холодну просуши росу,

Заквітчай іще калину в лузі

Я ж тобі букет яскравих айстрів принесу…

Я так люблю тебе, Осінь!

ОСІННЄ…

Заблукало літо бабине

У моїм волоссі…

А я в це не вірю –

Може то здалося?

Може осінь вітром

Лице помережила?

А ще погляд твій

Про щось попереджує…

Знати б, що то значить –

Невже так старію?

То чому ж про весну

Я ночами мрію.

Знаю: зими й холод

Проганяють весни.

Приголубиш поглядом –

Проліском воскресну.

МОЇМ ДРУЗЯМ

(В честь 10- річчя любительського об`єднання

«Осіннє золото»)

Спасибі друзі мої, за турботу

За гарні вітання і чудові вірші.

За справи добрі і руки робочі

За ваші серця золоті.

Зі мною ви були в тяжкі хвилини

І радістю ділились пополам.

Ваші душі – це золоті перлини

Для вас, мої любі, усе я віддам.

Від вас черпаю сили і натхнення

І це не просто слова.

Хай радує вас весен буяння

І кожна зустріч буде як нова.

Сьогодні дарую послання своє

Й частину серця на додачу.

Хай вам Бог здоров`ячка дає,

А за вашу доброту сама віддячу.

"ЧИСТЕ ДЖЕРЕЛО МАЛОЇ БАТЬКІВЩИНИ»

Хто побував у старій частині Осокорівки Не міг не звернути увагу на джерельце чистої прохолодної води при в» їзді у село. Православний хрест біля нього є підтвердженням того, що джерельце освячене і, як стверджують жителі села, має цілющі властивості.

Старожили розповідають, що існує повір`я про те, що понад 230 років тому перші жителі села. втікачі-кріпосні, з різних куточків України облюбували це місце саме із-за великої кількості джерелець з чистою, смачною водицею та крислатих осокорів обабіч їх.

З тих пір утекло багато води. Замулилися джерельця, деякі зникли під водами Каховського водосховища. Залишилося тільки одне, яке осокорини свято бережуть і з любов’ю називають криничкою.

Про цю історію вам із задоволенням розповість Ольга Амбіцька, завідуюча сільським клубом-бібліотекою. Адже вона вже давно збирає відомості про історію виникнення села, життя селян протягом тривалого часу.

А ще проведе цікаву екскурсію селом і обов’язково запропонує попити чистої водички із кринички. Запросить до клубу та бібліотеки, де вже не один рік працює любительське об» єднання «Криничка». Познайомить із його керівником Ганною Пілюковою, знаною майстринею-рукодільницею. Чого тільки не вміють робити її умілі руки – в’яжуть, вишивають, майструють. Навчає цим ремеслам жінок, які відвідують заняття. Розвішані на стінах, розкладені на стелажах вироби милують око: барвисті рушники, вишиванки з особливими місцевими орнаментами, ляльки-мотанки, вироби із соломи, пір» я, орігамі, витинанки. Все зроблено і оформлено із смаком, із Любов’ю.

Цьому ж навчають і молоде покоління. Діти прямо зі школи поспішають до бібліотеки, де їх у затишному, теплому приміщенні вже чекають привітні господині Ольга Леонідівна та Ганна Володимирівна з матеріалами для майстер-класу. Кожен може зайнятися улюбленою справою – хто рукоділлям, хто майструє іграшки, хто грає в шахи, а хто й зразу до комп’ютера.

У частині селі, де крім клубу-бібліотеки та фельдшерського пункту немає більше жодного соціального об’єкту, жителі (а їх близько 400) мають змогу змістовно відпочити, зустрітися дякуючи цим невтомним трудівницям. Адже вони зуміли згуртувати біля себе творчий, самобутній колектив «Криничка».

Не можу не назвати цих людей поіменно, бо вони – мої земляки і з багатьма пройшло моє дитинство і молодість. Це Віктор Мандрика, Любов Стеблецька, Валентина Кикоть, Валентина і Володимир Капусти, Тетяна Надєєна, Наталія Ковальська, Ганна Пілюкова, Микола Карнаух, Марія Ковалик, Любов Вдовенко, Ольга Спінова, Валентина Денисова, Надія Ташно, Любов Рибницька, Андрій Чмих, Оксана Жмильова та інші. Це вони, ентузіасти, закохані в пісню та народне мистецтво, допомагають Ользі Леонідівні у здійсненні творчих планів. А їх, повірте, дуже багато.

Без цих людей не проходить жодне свято чи ювілейна дата. За тридцять поять років натхненної праці їх скільки проведено і скільки людей вдячні цій чудовій гарній жінці за ту радість і задоволення від цих творчих зустрічей!

- Вони вміють не лише змістовно відпочивати, але й роблять багато корисних справ для села, – говорить Ольга Леонідівна. Так ми разом наводимо лад у клубі, бібліотеці та поблизу них. А ще дивимося за дитячим майданчиком, який знаходиться в зразковому порядку. Гарні сценічні костюми теж роблять своїми руками.

Завдяки місцевому депутату сільської ради Скорику Олександру Івановичу ми висадили багато дерев біля клубу, бібліотеки, дитячого майданчика, а також обсадили деревами сільське кладовище.

Ну і , звичайно, наводимо лад біля нашої кринички, бо для нас вона є святинею. Привчаємо до цього своїх дітей і внуків.

Наші юні помічники Вероніка і Стас Моторикіни, Влад і Даня Капусти, Денис і Валя Кучер, Віта Ковальська, Аня Удовиченко, Світлана, Саша та Стас Козачки не лише відпочивають та займаються народними ремеслами, але й допомагають дорослим робити корисні справи.

Ольга Леонідівна проводить з дітьми екологічні екскурсії по рідній землі. Діти не лише милуються мальовничою красою села, але й прибирають, чистять криничку.

Цього літа Ольга Леонідівна побувала в далекій країні – Австрії, де проживає її внучка. Зачарована не лише красою, а й чистотою столиці – Відня. Гордість бабусі викликало те, що її десятирічна внучка стала чемпіонкою країни з художньої гімнастики.

Як би мені хотілося, після цієї поїздки по такій чудовій країні. Щоб і наша рідна Україна стала такою ж європейською, заможною, багатою і щасливою…

І Ольга Леонідівна зі своїм невеликим поки що колективом однодумців роблять все можливе, щоб і в рідному українському селі Осокорівці люди відчували себе господарями, щоб любили і берегли його.

Якщо таких відповідальних людей, як осокоряни, буде багато по всій нашій державі, то ми будемо жити в мирній. Багатій державі, де люди можуть бути веселими, щасливими, заможними. Я теж у це вірю! Вірю, що ніколи не зміліє криниця мудрості і добра.

"МОЯ КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ"

Все моє життя пов`язане з книгами. Я – бібліотекар: пройшла шлях від сільського бібліотекаря до директора Нововоронцовської централізованої бібліотечної системи Херсонської області. Зараз на заслуженому відпочинку.

Маю непогану домашню бібліотеку, стежу за новинками української літератури. Із останніх прочитаних книг сподобалися твори Світлани Талан, Валентини Нестерової, Наталії Гурницької, Олени Печорної, Дмитра Кешелі, Андрія Кокотюхи.

Люблю Шевченка, Нечуя-Левицького, Ліну Костенко.

Та нехай вибачають мені поети і письменники, але найголовнішими для мене і моєї сім»ї є Святе Євангеліє. А ще книги, в написанні яких я приймала безпосередню участь і завдяки їм живу сьогодні на цім світі.

Це розпочалося у 90-х роках минулого століття. Не дивлячись на «лихі» часи я щаслива – отримала другу вищу освіту, донька успішно закінчила школу і вступила до вузу. Моя кар»єра стрімко зростала: з директора районної ЦБС стала завідуючою районним відділом культури. Налагодилося і особисте життя: знайшовся коханий чоловік, розуміючий і турботливий.

Але… Життя моє розкололося навпіл, коли за якихось два роки я втратила найдорожчих людей – маму, тата і чудову людину, яка стала нам рідною – сестриного чоловіка, життя якого забрав Афганістан. Це все не минуло безслідно – я захворіла.

Страшний діагноз «онкологія». Операція, опромінення, уколи, крапельниці, реабілітація. Після шокового стану почалося гірке усвідомлення наближення неминучого кінця.

Я сиділа в нашому читальному залі бібліотеки, де проходила зустріч з ветеранами Великої Вітчизняної війни. Виступали мої колишні колеги, ветерани Євдокія Іллівна Сокіл, Галина Степанівна Іванченко, Євдокія Іванівна Ахмедова. Мої дорогі наставниці. На їх грудях поблискували ордени і медалі, лунали пісні воєнних літ.

«На позицию девушка провожала бойца…» Це була улюблена пісня мого незабутнього татуся, мого дорогого фронтовика. Він співав її на сцені сільського клубу. Перед очима пропливали незабутні картини дитинства. І раптом знайома мелодія – полонез Огінського… Як чудово її виконував тато на баяні! І як любила її слухати моя матуся, Ганна Корніївна Співак, яка в нелегкі воєнні роки, в неповні двадцять років, уже була трактористкою. На її худенькі плечі звалилася тяжка ноша – смерть батьків, а ще один за одним пішли з життя від голоду і холоду десятеро братів і сестричок. Це все треба було пережити.

Спогади, як у німому кіно, пройшли перед очима. І раптом блискавкою промайнуло – тато перед смертю щось просив мене зробити, говорив про якийсь зошит.

Я стрімко, незважаючи на біль, летіла додому як на крилах. Витягла з шухляд альбоми, документи… «Історія села Осокорівки», «ІсторіяОсокорівської середньої школи» (тато був істориком і залишив для нащадків свою пам»ятку). І ось, нарешті, цей зошит. Загальний, учнівський. Почерк не татовий – дядька Олексія, його старшого брата, теж вчителя.

«Історія нашого роду». Дядько написав її перед відходом у вічність і заповів продовжити її моєму татові. Знайомий каліграфічний почерк, тато писав продовження: воєнне лихоліття, розруха, відбудова.

Їх було п»ятеро у сім»ї Артема і Олени Співаків. П»ятеро братів-соколів і одна сестричка. Всі були фронтовиками, двоє не повернулися з війни. Григорій загинув у фашистському концтаборі,так і не побачивши свого новонародженого синочка, а Сергій, студент, гарний юнак з мрійливими очима, зник у перші дні війни під Брестом. Троє братів, Олексій, Федір і Іван, повернулися додому з нагородами, а Федір отримав орден Червоної Зірки аж тричі.

Зошит не закінчився, залишилося багато чистих аркушів.Так ось що просив мене тато – передав писати історію нашого роду. А коли ж і чи встигну?

Повість «Роде наш красний» я написала за декілька днів. Уривки надрукувала наша районна газета. Незнайомі і знайомі люди зустрічали мене на вулиці, дякували. А ще ділилися спогадами про своїх рідних, приносили фронтові трикутнички, фотографії…

Здоров»я моє поліпшувалося з кожним днем і вже через декілька місяців я повернулася в свою рідну бібліотеку, де пропрацювала директором аж до виходу на заслужений відпочинок ще десять років. За цей період встигла написати історію бібліотек району «Шляхи злетів і падінь», «Відродження бібліотеки». Разом зі своїм дружнім колективом ми провели низки цікавих заходів – «Сім чудес району», «Сім природніх чудес району» та інші.

Про свою хворобу я вже перестала й думати. Ходила в храм, молилася, сповідалася і причащалася. І це давало мені наснагу, вселяло віру і навіть таке випробування, як пожежа, внаслідок якої, взимку, ми втратили все майно, пережила стійко завдяки підтримці чоловіка, доньки, сестрички і друзів.

Я почала писати вірші (колеги на ювілейний день народження навіть зробили мені подарунок – видали їх окремою збіркою «Коли пишу вірші – про добре думаю»). Із новими силами взялася до улюблених занять – вишивання, вирощування квітів, мандрувала захоплюючими місцями нашої чудової країни. А перед самим виходом на пенсію створила і очолила любительське об»єднання ветеранів культури «Осіннє золото», яке було удостоєне високого звання «народний».

І все ж відчуття того, що ще не все зробила, не покидало мене. Адже не дарма Господь залишив мене жити на цій землі.

Коли одна за одною відійшли у вічність мої колеги-бібліотекарі, колишні фронтовички (а перед цим я встигла зібрати їхні спогади про воєнні роки), тоді і виник задум зібрати спогади усіх фронтовиків нашого району, поки вони ще були живі.

Збирати матеріали допомогли мої друзі і колеги, члени любительського об»єднання «Осіннє золото». Робота по створенню книги була дуже кропіткою і продовжувалася протягом п»яти років.

Історії, які написали ветерани, діти війни, колишні в»язні концтаборів були дуже тяжкими. Їх неможливо було читати без заспокійливого.Та коли вже книга була готова до друку, раптом почалася ця кривава і незбагненна тоді ще війна, яку називають АТО. Стало зрозуміло, що книзі не судилося побачити світ.

…Я сиділа біля меморіалу воїнам-визволителям і сумно, і гірко спостерігала, як іде репетиція до Дня Перемоги. Назавтра будемо відмічати його 70-річчя. А більшість героїв книги уже пішли з життя…

Навіть у моїй рідній Осокорівці залишився лише один ветеран, татовий побратим Іван Якович Бережний, а його правнук Сашко отримав повістку у АТО.

І ці хлопці у камуфляжній формі, які тримають автомати, зображаючи воєнні події, можуть поміняти їх на справжні. І це було реально, бо вже поряд, трасою, яка пролягає біля нашого селища, йшли БТРи. На Чонгар…

Від тяжких думок відірвала радісна звістка «Валентино Іванівно! Ваша книга вже тут!»

Я не вірю своїм очам. Ось вона, МОЯ КНИГА! На 246 сторінок! Історія майже тисячі людських життів!

Наступного дня, 9 Травня, книгу отримали ветерани, діти війни, юнаки, які отримали повістки в АТО. А незабаром вийшла ще одна збірка, яку ми випустили із своїми молодими колегами під назвою «Я напишу вам у АТО». Цей альманах отримали наші дорогі воїни.Книга пішла воювати.

Нещодавно до мене звернулася дивовижна жінка, організатор і керівник місцевої волонтерської групи «Світанок», до якої входжу і я, з проханням написати ще одну книгу, про наших волонтерів. Я пообіцяла, що напишу обов»язково, коли закінчиться війна. А вона обов»язково скоро закінчиться, я вірю в це всією душею. Я вірю в свій народ, в рідну Україну. Бо ми всі нащадки Великої Перемоги наших батьків.

Я виконала твоє прохання, мій дорогий тату…

Наталя Калька

«Моя зустріч із персонажем твору Ґ.Ґарсіа Маркеса»

  (На мою думку, враховуючи те, що твір написаний у жанрі магічного реалізму і повністю ґрунтується на образах, його інтерпретація може бути персональною у кожного з нас: від сприйняття через призму релігії , до ототожнення ангела не з живим об’єктом, а певною подією.

Отже прошу ознайомитися з моїм бачення у вільній художній інтерпретації).

Це було відносно давно, тому мені важко пригадати всі деталі, лише образи, м’які та теплі, у яких часом приємно заблукати, сховатися подалі від багряного тла сьогоднішнього дня. Отож, то було літо, зелений і теплий червень, сонячний день, коли доля з посмішкою на вустах провела мене до мого ангела. Він був попелястого кольору, з малесенькими лапками та довгим хвостиком. До того моменту, коли я вперше почула його тихе муркотіння добрі фібри мого єства були під льодяною вуаллю, але любов до ближнього відтопила їх. Він був моїм Лисом, а я його Маленьким Принцом, правда, він навчив мене, що у стосунках щирих не буває тих хто приручив, і тих кого приручили. Ви взаємозалежні. Це моя єдина істина.

Всі подальші події мого життя нерозривно пов’язані з ангелом. Кожного вечора, перед тим як впасти в обійми Орфея, я проводила по графітній спині мого товариша. Коли йшла до школи, то він, сидячи на вікні, проводжав мене золотистим поглядом ( його очі були жовтого кольору, як це часто буває у представників його племені). Усе було гармонічно, так як має бути. Було.

Все обірвалося в одну мить. Чесно кажучи, я мало що можу згадати, лише силуети образів - гострих, червоних, різких. І запах. Гною і крові, що досі пульсує у ніздрях. Можливо ще татове, тихе і наївне, якесь геть дитяче:

« У нього ж 9 життів, можливо він виживе ?». Як виявилося, у ангелів одне життя і дуже коротке.

    Він змінив мене, навчивши турботі про ближнього, і клянуся, в ім’я сірого муркотливого ангела, я збережу це навіки. Амінь.

Андрій Шульга                    

"Історія зрошення у районі"

Без води і не туди і не сюди. Так говорить народна мудрість. 

Наш Нововоронцовський район самий північний в області. Тут, звичайно, колгоспи збирали високі врожаї зернових, а ось огородні культури на багарі давали погані врожаї. Господарства району вирішили побудувати зрошення. Для цього держава виділила  довгострокові кредити на тридцять років. Але колгоспи самі  не будували, у них був підрядчик – Херсоноблводгосп, начальник будівництва Рудницький Олександр Кирилович. З ним кожне господарство, котре хотіло будувати зрошення, укладало договір і було замовником. Колгоспи самі не будували тому що не мали ані техніки, ані спеціалістів. Ця епопея будівництва малого зрошення розпочалася в 1956 році, коли плавневі землі, тисячі гектарів, були затоплені водами Каховського водосховища. До затоплення господарства безкоштовно обробляли плавневі землі, косили там сіно, випасали скотину, заготовляли велику кількість дров для людей і самого господарства. Колгоспні пилорами розпилювали великі дерева верби, тополі, осокори, акації, дуби для будівництва ферм, гаражів і інших споруд. А коли затопили плавні, все пішло в занепад.

Перспективний план будівництва зрошення:

№  

з/ч

Господарства, які будували

мале зрошення Кількість гектарів Керівник господарства водозабір

1. С. Дудчани, колгосп «Червонофлотець» 30 Енгельс Ю.О.

Литовченко В.І. свердловина,

річка

2. С. Гаврилівка, колгосп «Шлях комунізму» 30 Мальт В.О. свердловина

3. С. Новоолександрівка,

радгосп «Придніпровський» 30 Барибін 

Світличний М.Г. ставок, свердловина

4. С. Михайлівка, колгосп

«Дніпро» 20 Кунець В.П. свердловина

5. С. Золота Балка, колгосп «Зоря комунізму» 30 Аленін В. ШпильовийМ.П. Шульга А.Г. свердловина

6. С. Осокорівка, колгосп «Україна» 150 Волченко В.Я. Голівець С.П. насос, річка

7. С. Нововоскресенське, колгосп «40 років Жовтня» 30 Бреус В.В. Десятник І.П. ставок

8. Смт. Нововоронцовка, колгосп ім. Леніна 30 Дудченко М.К. Персистий О.І. Гладиш А.А. Насос свердловина

   Так було заплановано будівництво зрошувальних земель у районі для вирощування овочів. А хто міг і хотів розбудували більші ділянки під зрошення. 

Після того як мене вибрали головою колгоспу у  Золотій Балці, десь через місяць я зібрав спеціалістів колгоспу у головного агронома Бреуса В.В.: головний інженер Шитіков П.Д., головний економіст Шульга Є.П.,зав майстернею Сердюк М.С., Кузьо В.А., бригадири Вакуленко В.М., Болгар М.Х., Хорунжий А.В., Токарчук Леонід, Кузьо М.В., Усачова Є.Р., Хупавченко О.І. і ще декілька членів правління колгоспу. Всього було біля півсотні фахівців і просто рядових колгоспників, всіх не перелічити. Вирішували питання, як нам побудувати  зрошення, беручи воду не із свердловини, а з моря. Багато ставили нагальних питань: добудувати Будинок культури, будувати великий вівце комплекс, добудувати школу і майстерню, посадити 70 га винограду, поставити чотири водонапірні вежі,збудувати нову контору і аптеку і ще багато чого. 

А головне. щоб мати на все гроші, потрібно збирати хороші врожаї сільгоспкультур і мати дохід від тваринництва. 

Ми добре розуміли, що ніхто з наших попередників цього не робив, а ми задумали побудувати зрошення не менше ніж на півтори тисячі гектарах.  Тоді можна отримувати добрі  врожаї зернових і овочів, рентабельну продукцію тваринництва.

Довго ми сиділи і сперечалися, але таку ношу міг узяти на себе великий ентузіаст розбудови села. З планами всі погодилися і повірили молодому голові колгоспу Шульзі А.Г.

На протязі декількох місяців вже була заказана документація на будівництво колгоспних об’єктів, як в районних організаціях так і в Херсоні. Згодом з дозволу районного керівництва я поїхав в Київ, щоб взяти дозвіл на забір води, щоб полити в колгоспі «Зоря» 1500 гектарів орних земель.

 Це питання вирішувалося довго, майже півроку, але дозвіл отримали. 

Потім з цим дозволом я поїхав в Херсон в проектний інститут, щоб заказати документацію  на ці роботи. Туди входило все: насосні, канали,труби, енергетика, дороги, дощувалки, сівозміни та інше. Щоб було все швидко узаконене я звернувся у редакцію  газети «Наддніпрянська правда» з проханням надіслати кореспондента, щоб він на місці, в колгоспі, побачив і написав в газеті про перспективи розвитку . Через декілька тижнів приїхала до нас ціла група молодих людей, які цікавилися нашими планами. Ми їх три дні годували безкоштовно, але це дало потужний поштовх роботі проектантів.

Кореспондент обласної газети Лук’янець (ліворуч) та  і Шульга А.Г. на березі Каховського водосховища з маленьким перекусом.

Через тиждень в обласній газеті була надрукована  велика добірка про нашу ініціативу, колгоспників, бажаючих вийти хоча б в середняки, якщо побудуємо таке велике зрошення. Після цієї статті до нас приїхали  інженери з Облводгоспу і Укрводбуду, згодні будувати у нас зрошення, але говорили, що для них це малі об’єми і просили мене переговорити з керівниками колгоспів для збільшення робіт. Групу з Херсону очолювали директор проектного інституту зрошення Кролівець А.П.  та інженер-куратор Абрамчук В.І.

 Крига скресла. У мене було стільки роботи, що я вдома тільки показувався, мов сонечко, пізно ввечері.

Через декілька днів я поїхав в райцентр і зустрівся з першими особами району: першим секретарем райкому партії Анікеєвим В.Г., головою райвиконкому Самойловим В.С, начальником управління сільського господарства Чорним Г.М. Я розповів, як ми будуємо в колгоспі зрошення, вони не дуже цим цікавилися, і, що потрібно підключити ще декілька господарств. Домовилися через якийсь час зустрітися у нас  в «Зорі» з керівниками колгоспів.

Приїхавши додому, я подзвонив до однокласника Фузова Миколи Федоровича, голови колгоспу «Маяк», Кунця Володимира Павловича, голови колгоспу «Дніпро», Бицака М.І., голови колгоспу «Степовий», Волченка Віктора Яковича, голови колгоспу «Україна», Прокопенка Івана Григоровича, керівника банку «Україна», Бичкова Віктора Миколайовича, інженера-будівельника, начальнику Нововоронцовського РЕЗ і ЕМ Нікіфорову Е. М. Я також домовився з обласним керівництвом, які повинні будувати зрошення: Боня Микола Михайлович, начальник Укрводбуду на півдні України, керівник Облводгоспу Херсонської області Рудницький О.К., директор проектного інституту Кролівець А.П.

Це зібрання проводилось в селі Золота Балка у великому кабінеті голови колгоспу, другий поверх, а внизу було приготовано дуже смачну гостинну на тридцять чоловік.

Я відкрив засідання і передав слово керівнику Укрводбуду Боні Миколі Михайловичу, Герою соціалістичної праці. Ділова зустріч пройшла конструктивно. Вирішили:

1.Затвердити колективне об’єднання по будівництву зрошення в районі під керівництвом Золотої Балки.

2. Затвердити площу зрошення по господарствах: Золота Балка – 1500га, Михайлівка -1200га, Хрещенівка-Шевченівка -1500га, Біляївка – 950 га.

Голова Осокорівського колгоспу Волченко В.Я. відмовився від єдиного об’єднання господарств по зрошенню, заявивши, що ця затія помре не розпочавшись.

На зібранні виступали всі керівники області, району і колгоспів.

Збори вів Шульга А.Г., а протокол писала секретар голови колгоспу «Зоря» Рев’якіна Майя.

Домовилися Шульга А.Г., Фузов М.Ф., Бицак М.І., Кунець В.П. внести на рахунок Нововоронцовського відділення банку «Україна» по сто тисяч карбованців авансу на перший період.

Директор проектного інституту Кролівець пообіцяв виготовити всю документацію на будівництво зрошення безкоштовно.

Боня М.М. – будматеріали поставлять в строк, але насоси, електрику, труби повинен поставити замовник.

Ще багато деталей потрібно було виконати об’єднанню колгоспів, щоб збудувати таке велике зрошення.

Також затвердили областю і районом Раду замовників зрошення:

1. Кунець В.П. – голова колгоспу «Дніпро»

2. Фузов М.Ф. – голова колгоспу «Маяк»

3. Бицак М.І. – голова колгоспу «Степовий»

4. Шульга А.Г. – голова колгоспу «Зоря» 

5. Бичков В.М. – інженер-будівельник районного управління сільського господарства.

6. Прокопенко І.Г. – керуючий Нововоронцовським відділенням банку «Україна»

7. Нікіфоров Е.М.- начальник РЕМ

8. Рев’якіна М.М.- секретар-машиністка колгоспу «Зоря»

9. Бреус Г.В. – головний агроном колгоспу «Зоря»

10. Персистий А.І. – начальник районного управління сільського господарства

11. Анікеєв В.Г. – перший секретар райкому партії

12. Стромило С.Є. – головний бухгалтер колгоспу «Зоря»

13. Вакуленко В.М. –бригадир колгоспу «Зоря»

14. Бурлай Я.А. – начальник Райсільгосптехніки

- Пропоную головою об’єднання обрати нинішнього голову колгоспу «Зоря комунізму», винуватця цього форуму, – Шульгу Андрія Григоровича, - встаючи, запропонував Боня М.М.

-- Ми підтримуємо цю кандидатуру, - звертаючись до голів сказав Кунець В.П.

- Голосувать не будемо – підтримав Анікеєв В.Г., перший секретар Нововоронцовського райкому партії.

- А може б когось іншого – не дуже впевнено промовив Шульга А.Г.

- Ти, будь ласка, веди людей в столову і там поговоримо, - сміючись, як завжди веселий, промовив начальник Херсонводбуду Рудницький

-З грошима ми розберемося самі - вставив банкір Прокопенко І.Г.

- Це ми вирішимо в управлінні сільського господарства. Там можуть бути витрати на відрядження, ще на якусь дрібноту та інше – підсумував начальник управління сільського господарства Нововоронцовського району, Персистий О.І.

Так розпочалася мука ходіння по кабінетах, містах і селах. Щоб все це осилити потрібні були великі сили, ентузіазм, мудрість, працьовитість, здоров’я і віра в те, що ти робиш.

Через декілька годин,  добре перекусивши, всі роз’їхались по своїх коморах.  Я лишився сам-на-сам з купою справ.

 Дружина вдома мене підтримала і сказала, що завжди буде допомагати в бухгалтерській справі  та інших питаннях. Це дуже мене стимулювало, бо в домі завжди мир, тепло і раді тебе зустрічати.

  Дозвіл на будівництво є. Потрібно вирішити питання електропостачання, закупити і привезти насоси, завести великі і малі металоконструкції. Всі будівельні матеріали поставив Укрводбуд . За наші гроші необхідно було вивчити спеціалістів по експлуатації зрошення, будівельників. А головне – ніхто з мене не знімав роботи  як голови колгоспу-середняка. Ще добре, що мене підтримують спеціалісти нашого колгоспу. 

Поле №4 другої бригади колгоспу «Зоря комунізму». Шульга А.Г., голова колгоспу (праворуч), Вакуленко Василь Миколайович, бригадир другої бригади (ліворуч), 1975 рік.

Минула весна і вже літо, а жодного дощика. Що робить? Відповідь одна. Швидко і якісно будувати зрошення. До нас приїхали з Херсону проектанти, щоб вибрати місце для будівництва насосної станції.

Правий берег затоки в Золотій Балці. Шульга А.Г. ( в центрі), ліворуч - інженер Абрамчук і геодезист Маньков, праворуч – бухгалтер Кузьо М.В., економіст Шульга Є.П.

На підприємство ми взяли ще двох спеціалістів гідротехніків: Павлюковця Павла і Безпалого Олександра. Було направлено першого в м. Суми на завод по виготовленню водонапірних насосів, а другого – в м. Каховку на завод по виготовленню електродвигунів великої напруги.

Я сам виїхав в м. Київ в Міністерство сільського господарства, щоб отримати довгостроковий кредит на будівництво зрошення в районі для чотирьох господарств.

Перед цим на засіданні правління колгоспу вирішили послати на навчання  в Херсон за кваліфікацією гідротехнік молодих спеціалістів: Басараба Станіслава, Болгара Сергія, Кулинича Віктора за рахунок колгоспу «Зоря комунізму». Також послали в Нову Каховку молодих хлопців для навчання в технікумі механізації на механіка водополивної техніки за рахунок господарства: Слущенка Віктора,Токарчука Леоніда, Хорунжого Анатолія, Вітцівського Михайла, Вітцівського Івана, Ярошенка Івана, Чумака Віктора, Драя Миколу, Кудрю Миколу. 

В Києві.

В Києві за три дні зустрівся з міністром сільського господарства Хорунжим Миколою Васильовичем. Звичайно, без великого могоричу не обійшлося. Він сам не брав, але його клерки говорили мені, що їм, йому потрібно.  Дали нам дозвіл на довгострокові кредити на 30 років, три мільйони карбованців, що тоді рівнялося більше  як півмільйона доларів. Але потрібно було гроші з міністерства перекинути на будівництво зрошення. І знову я їду в Київ з великими зусиллями зустрічаюся з міністром меліорації Гаркушею. Також подачки, ресторани. Гроші переводять з міністерства сільського господарства  на міністерство меліорації. Основні питання майже вирішено. Воно було б швидше і з меншими збитками, аби хоч трішечки допомагали районні керівники. Я маю на увазі райком і райвиконком.

Багато років уже я працюю головою колгоспу і головою об’єднання по будівництву зрошення. Часто від’їжджаю в інші міста і залишаю керувати господарством свого заступника , бачу, що щось не так. Надумав кинути будівництво зрошення і приділити більше часу господарству. Хоча , у зв’язку із зрошенням в колгоспі підвищився урожай сільгоспкультур. Ми отримали Перехідний прапор за врожайність зернових від Міністерства сільського господарства СРСР, грошову премію десять тисяч карбованців і державні нагороди.

Приїхав з міста Суми Павлюковець і доповів, що насоси необхідної нам потужності замовлено. Будуть через місяць. Тільки кошти потрібно перерахувати на завод  ім. Фрунзе.

Бухгалтером по зрошенню я взяв Валентину Токмакову. Вона відвезла платіжку в банк. А перед цим я передзвонив банкіру Прокопенку і ми всі питання вирішили. 

А ось з електродвигунами,  як доповів Безпалий, не було вільних одиниць, за словами директора Каховського «Електромашу» Главацького. Останній наголошував на необхідності отримання дозволу Москви на двигуни такої величезної потужності. Я після цього подзвонив директору заводу Главацькому. Він мені сказав, щоб я їхав в Москву в держплан СРСР і привіз йому наряд на чотири електродвигуни.  Потужність  одного двигуна 1600 кВт, його вага 8 тонн і вартість 100 тисяч карбованців.

В той же день ми провели засідання правління колгоспу, де звернули увагу спеціалістів на послаблення роботи на виробництві. Знову паніка - це із-за того, що я часто виїжджаю з колгоспу по роботі зрошення. Працюю на чотири господарства і почав частенько хворіти. Мені зробили дві операції – апендицит і вирвали гланди. Неначе й невеликі хірургічні втручання, але ж можливі і летальні випадки. Та минуло.

Восьмого жовтня було проведено засідання об’єднання по зрошенню для вирішення питання щодо грошових витрат.

                                                      Протокол №6

від 8.10.1978 року                                              с. Золота Балка

Присутні:

1. Анікеєв В.Г.- перший секретар райкому партії

2. Рудницький Д.К. – керівник Облводгоспу.

3. Абрамчук В.Г. – інженер-проектант

4. Кунець В.П. – голова колгоспу «Дніпро»

5. Фузов М.Ф. – голова колгоспу «Маяк»

6. Шепель В.Д. – голова колгоспу «Степовий»   

7. Шульга А.Г. – голова колгоспу «Зоря»     

8. Прокопенко І.Г. – керуючий банком «Україна»

9. Бичков В.М. – інженер-будівельник

10. Персистий О.І. – начальник районного управління сільського господарства

11. Варваров В.М. – начальник БМУ - 96

12. Чумак В.В. – начальник насосної станції.

Порядок денний:

1. Виділення коштів на придбання чотирьох насосів і чотирьох електродвигунів.

2. Виділення коштів на відрядження спеціалістам, працюючим на будівництві зрошення.

3. Прийняти в члени об’єднання голову колгоспу «Степовий», замість померлого Бицака М.І.

4. Різне.

Головуючий -  Шульга А.Г.

Секретар -  Давиденко Ольга

Постановили:

1.Виділити з бюджету підприємства по зрошенню на придбання електродвигунів і насосів  500000крб.

2.Виділити на відрядження кошти до кінця року в сумі 5000крб. 

3.Прийняти в члени ради зрошення Шепеля В.Д. і залишити внески, які були виділені раніше.

4.По різних питаннях виступали всі.

     А також вирішили послати Шульгу А.Г. в Москву в держплан СРСР для вирішення поставок великих електродвигунів.

      Голосували одноголосно. 

      Я просив колектив керівників, щоб вибрали когось іншого для будівництва зрошення, бо мені важко і в колгоспі може погіршитися виробництво у зв’язку з моєю відсутністю. Але всі закричали. Ні. Будь головою і будівельником. Знову  вдома дружина дуже переживала, що в мене стало погіршуватись здоров’я.

 Ми ж привикли: партія сказала - потрібно виконувати. 

                              Москва

   На Москву я летів літаком з Дніпропетровська. З собою не брав торб, але гроші були, які мені дозволили учасники будівництва. Дружина знову дуже турбувалася про мене та й діти хотіли частіше бачити свого батька, а то кругом-бігом, а дома дружина. Вона в мене все прекрасне: як дружина, як мама, як бабуся. Дружина подзвонила в Москву до двоюрідної сестри Коренєвої Емми. В неї чоловік був інженер-атомщик, член міському Москви Володя. Я їх ніколи не бачив. Добрався нормально до Москви і за адресою, вони жили в Хімках, величезному пригороді. Якраз була субота. Таксист за п’ять карбованців мене підвіз до самого порогу. Я легко піднявся на другий поверх. Зустріли мене добре, але ось який діалог був при цьому.

Я: Добрій день. Тут Коренєви живуть?

Емма : Заходьте. Ви від кого, від Дусі?

Я: Звичайно, від неї.

Володя: Вона ж говорила, що приїде її чоловік, голова колгоспу Андрій Григорович.

Я: Хіба я не схожий на голову колгоспу?

Емма, сміючись: Так це голова колгоспу. А ми думали, що голова колгоспу на Україні такий товстенький, міцний в солом’яному капелюсі. А ви?!

Я: А я не схожий на нього.

Володя: Та ти просто міцний, гарний молодий чоловік і вже голова колгоспу.

Я: Уже головую десять років.

Я відкрив валізу, виклав на стіл ковбасу домашню, пару копчених лящів, засмажену курку, цукерок і печива різного. З хати вибігли двоє гарних дівчаток Лєна і Таня. Запитали: «Можна?»

- Звичайно. Що хочете беріть, воно ваше.

Емма приготувала вечерю і ми довго за столом сиділи і сміялися з нашої зустрічі. Я їм розповів про наше життя на Україні. Вони ніколи не бачили українців-селян, а голів колгоспу тим паче. Хіба що в кінофільмі «В степах України» про Галушку та Часника.

- В понеділок з тобою поїдемо разом. Я тебе зведу з ким потрібно і допоможу тобі зайти будинок Ради міністрів СРСР, - заспокійливо сказав мені Володя.

- Лягаємо спать,- добавила Емма.

Вранці до під’їзду підкотила темного кольору «Волга», яка зажди возила його на роботу і з роботи. Володі не дозволялося без супроводу виходити навіть в магазин, як всім космонавтам і інженерам-атомщикам. Перед тим як сісти в легковушку, мене допитали, хто, де і коли, і обмацали всі кармани, хоч Володя говорив, що я його родич. 

Домчались швидко. Володя провів мене в Міністерство. В приймальні мені виписали пропуск.

- Оце з ним ви можете заходити в любий кабінет Ради міністрів, крім Косигіна, - роз’яснила мені виписувачка.

- Тепер іди куди хочеш по поверхах, а я біжу на роботу. Увечері зустрінемось. Але зайди спершу в кабінет на третьому поверсі №500, там тобі все пояснять, їм подзвонять,- сказав Володя і швидко побіг до виходу.

Дійсно, в тому кабінеті сиділо декілька чоловіків і одна імпозантна жінка. Я показав пропуск

- Це до мене  - мовила вона.

     Я їй показав документи зі своїм проханням і розповів на словах. Вона все забрала і сказала, щоб я прийшов за відповіддю о другій годині дня. Через день було 8 Березня 1979 року. Внизу секретарка мені нагадала, що через день жіноче свято. Я трохи походив по магазинах, заглянув на базарчик з квітами і купив 50 гвоздик, кожна по карбованцю. В дві години дня  з оберемком квітів зайшов в Раду міністрів. Секретарка взяла десять, а останні запропонувала, щоб я віддав в п’ятисотому. Я так і зробив. Поклав на стіл тій молодиці, яка назвалася Брякова.

Я присів на стілець. Вона показала де розписатись і після того поклала переді мною великий лист паперу, де було написано, трохи по пам’яті, що згідно з планом на 1979 рік виділити для України на будівництво зрошення, назва електродвигунів, чотири штуки.

    Вона, Брякова, сказала, що ці поставки зняли з Казахстану і передали Україні. А Україна в своєму плані запише, що двигуни передаються напряму на будівництво Золотобалківської зрошувальної системи.

- Дякую за квіти. Я подзвоню вашому Пілату, а ви їдьте сьогодні прямо в Київ, - додала вона і видала мені папірець, щоб мене взяли на аероплан до Києва безкоштовно. Я подякував і прожогом вискочив на вулицю. Вже перевалило за три. Я найняв таксі і мотнувся до родичів. Дома була Емма. Я їй розповів усе і що зараз потрібно їхати в Київ. Але, передзвонивши Володі, вона сказала, що він завтра відвезе мене на аеродром.

Після вечері вся їхня сім’я і сусіди в хаті  слухали  відповіді мої на їхні питання. А вони були такі:

Скільки мені років?

Чи є сім’я, скільки дітей?

Що я закінчив і дружина?

Яка зарплата у нас з дружиною?

Де ми працюємо, контора, клуб?

В якому одязі ходимо на працю?

Що ми їмо і п’ємо?

Скільки в колгоспі корів?

Я їм коли сказав, що п’ятсот корів в одному нашому колгоспі, 12 тисяч овець, три тисячі свиней, п’ять тисяч курей. Господарство об’єднує біля двох тисяч колгоспників. Ми безкоштовно годуємо вихованців дитячих садків, школярів, пацієнтів стаціонару лікарні, яка є у нашому селі, а також людей, які працюють на фермах і в полі. Присутні, їх було більше десятка, всі затихли і мовчали. Для них, ще тоді при Союзі, це був шок. Але одна із сусідок не витримала і грубо заявила.

- Врешь хахол, конечно, врешь. Этого быть не может, что в одном колхозе всё это есть.

Я нічого просто не відповів, але сказав:

- У нас в колгоспі є Будинок культури, своя лікарня, печемо хліб безкоштовно колгоспникам, вчителям, лікарям, пенсіонерам. А на баштані вирощуємо кавуни вагою до 10 кіло, продаємо державі і даємо безкоштовно колгоспникам.

- А это уже, мужик, одним словом рай. Ну и мастер ты врать. А если правду скажешь, скажи.

- Я отримую зарплату в місяць 250 крб. і дружина 180 крб., а доярка може отримати і більше. Приїжджайте в село і самі побачите, як ми живемо.

- Ага, в навозе лазить не хочу.

Так ми проговорили майже до дванадцятої ночі.

Всі розійшлися якось нехотя. Що вони думали про мене мені байдуже. Але Володя перед сном мене запитав:

- Слушай, Андрюха, это правда?

- Запрошую в гості і побачите самі.

На цьому ми й розійшлися спати по кімнатах, бо рано вставати.

На другий день Володя відвіз  мене на аеродром і безкоштовно я летів у Київ.

У Києві в держплані України керівник Пілат вже знав, що я приїду. Просто мені повезло. Москва і родич Коренєв Володя допомогли мені вирішити питання . Я не знаю якби склалася моя поїздка, якби не родичі дружини. Я їм дуже вдячний. В Києві я пробув до обіду. У плановому відділі мені видали наряд на отримання чотирьох електродвигунів у Новій Каховці.

     Трохи походив по місту, а ввечері поїхав до Херсону. Там зайшов до доньки Наташі, вона там живе, перекусив, трохи відпочив і пішов в обком партії. В кабінеті першого секретаря Мозгового Івана Олексійовича були присутні Боня М.М., Журавльов Анатолій Іванович, начальник обласного управління сільського господарства, Юрченко Іван Григорович, начальник Облводгоспу. Коли я їм подав наряд на мотори, вони всі здивувалися. Як? Яким чином? Та ще у Главяцького.

   Я їм розповів про свої митарства і помічників. Мозговий сам мене обняв і міцно тис руку.

- Оце наш. Оце Андрюха, та ні, Андрій Григорович, - шумів перший.

- Пропоную Андрія Григоровича затвердити головою районного міжгосподарського підприємства по будівництву зрошення. Переведемо його з голови колгоспу на більш потрібну роботу в районі – будівництво зрошення – запропонував Журавльов. 

- Справа слушна, - підтвердив Мозговий.

Після всього ввечері я уже був дома. Сім’я дуже чекала. Добре відпочивши, я встав рано, ще до п’яти ранку. Пішов пішком по фермах, бо давно вже не був. Люди радо зустрічали і жалілись на самодурство бригадирів і зоотехніка. Через де якийсь час я поїхав в райком партії написав заяву, що переходжу на іншу роботу згідно рішення обласного сільгоспуправління. Заяву прийняли і дехто був радий, що мене не буде в Золотій Балці. Просто не хочу називати прізвищ, як  райкомівських п’яничок так і золотобалківських  крадіїв. Колгоспні збори проходили важко – люди не хотіли мене звільняти, бо я з ними пропрацював  майже двадцять років, без одного місяця. В Золотій Балці дуже роботящі люди, дружні – завжди допоможуть один одному, але були й окремі виродки, як кругом. Я з ними не пив, як  і з райкомівцями, так  як вони хотіли. Ось і пропили державу.

 Нововоронцовка. Біля управління сільського господарства. Спеціалісти, які допомагали в будівництві зрошення. Зліва направо: у першому ряду стоять Семенютенко В.А., Бичков В.М., Енгельс Ю.О.,  Корж О.М., Шульга А.Г.,  у другому ряду другий Хворостяний М.К., праворуч  Ярошенко, присіли Безпалий О., Дяченко О. 1984 рік

Протокол   №21

від 2.04.1984 року

засідання міжгосподарського підприємства по будівництву

та зрошенню земель у Нововоронцовському районі  

Золотобалківська зрошувальна система.

Головуючий Фузов М.Ф.

Секретар Безпалий О.

Порядок денний:

1.Звіт про роботу Золотобалківської зрошувальної системи .Доповідає голова Шульга А.Г.

Присутні:

 

1.Самойлов В.С.

2. Доценко В.С.

3. Персистий О.І.

4. Фузов М.Ф.

5. Шепель В.Д.

6. Кунець В.П.

7. Шульга А.Г.

8. Овчар Г.Г.

9. Світличний М.Г.

10. Литовченко В.І.

11. Складенко І.Ф.

12. Волченко В.Я.

13. Гладиш А.А.

14. Прокопенко І.Г.

15. Десятник І.П.

16. Гамагін В.В.

17. Багать В.І., начальник Бериславського управління зрошення

18. Абрамчук В.Г., інженер з області

19. Крупчак В.Я., гідротехнік

20.Чумак В.В., начальник насосних, с. Золота Балка

21.Євсюков , прокурор

22.Варваров В.С., начальник БУ-96,м. Каховка, головний підрядник по будівництву зрошення в районі.

23. Комаровський В.Г., редактор районної газети

 

А також ще багато спеціалістів причетних до будівництва зрошення.

Дуже коротко доповідаю: 

Побудовано зрошення в господарствах з 1975 по 1984 роки:

Золота Балка – 1500 га

Хрещенівка – 1500 га

Михайлівка – 1200 га

Біляївка  - 950 га

чотири накопичувача води по 50 000 кубометрів у Михайлівці, Золотій Балці, Біляївці - Хрещенівці, Миролюбівці і в Дудчанах на 10 000 кубометрів.

Розпочато  будівництво дренажних систем у «Придніпровському», Осокорівці, Гаврилівці.

Укладено три нитки труб до магістрального каналу в Золотій Балці по 5 км кожна діаметром

перша -1000мм = 1м

друга -1200мм =1,2 м

третя – 1400мм = 1,4 м

Колгоспи та інші учасники будівництва зрошення понесли  затрати:

1. Золота Балка «Зоря» - 2млн. 340 тис. крб.

2. Хрещенівка «Маяк»  - 2млн. 130 тис. крб.

3. Михайлівка «Дніпро» - 1млн. 680 тис. крб.

4. Біляївка «Степовий» - 1млн. 130 тис. крб.

5. Осокорівка «Україна» - 80 тис. крб.

6. Миролюбівка «Чапаєва» - 250 тис. крб.

7. Гаврилівка «Шлях» - 65 тис. крб.

     інші організації   - 120 тис. крб.

    Всього: 7 млн.775 тис. крб.

Держплан  -3млн. крб.

В цілому на будівництво зрошення витрачено 10 млн. 775 тис. крб.     

       Після обрання мене головою Нововоронцовської селищної ради, я працював і головою об’єднання по зрошенню, такі були мої умови. Зарплату отримував у селищній раді 180 крб. і в міжгосподарському підприємстві 120 крб. Заступником моїм по зрошенню я затвердив Беспалого Олександра. Він гідротехнік і будує зрошення разом зі мною з нуля. Дуже грамотний і добропорядний інженер.

Я пропрацював головою селищної ради чотири роки, 1984-1988рр.

Із-за того, що в роботу голови селищної ради завжди вмішувалися чиновники з райкому партії і райвиконкому, я не зміг з ними працювати і подав у відставку. Наприклад: по суботах всі організації,без винятку, працювали на благоустрої селища, в парку та  т.д. Райкомівці говорили, що це не їхня справа. Але вимушені були працювати за рішенням виконкому селища.

Також комунгосп, підпорядкований селищній раді, викреслив з плану ремонт квартир робітників, а переніс на ремонт квартир райкомівців на велику суму. Я повинен був це підписати, але не зміг, не хватило духу обманути простих людей. Та інше.

Ось мої нерви  не витримали і я повністю повернувся на будівництво зрошення, дякуючи, що там були розумні люди, як Боня М.М., Журавльов А.І., Рудніцький О.К., Фузов М.Ф., Кунець В.П., Овчар Г.Ф., Шепель В.Д. і інші.

Будучи селищним головою я організував асфальтування чотирьох вулиць в райцентрі це: Прикордонна, Спеціалістів, Димитрова, Хмельницького. Було заасфальтовано площу на автостанції, прокладено 20 км водопроводу, більше 10 км плиткових доріжок, встановлено чотири  вежа Рожновського, пробито нову свердловину, висаджено більше тисячі кущів троянд, упорядковано пам’ятники воїнам і інше. Можна все зробить, якщо хочеш.

Роби по правді.

Правду не потрібно прикрашати,

Хоч в болото вкинь, їй все одно.

А з брехні, як гарний одяг зняти,

Відразу буде видно, що лайно.

          Акт передачі устаткування Золотобалківської зрошувальної системи був складений  5 березня 1991 року в конторі міжгосподарського підприємства. Ми побудували в районі десять тисяч гектарів зрошувальних земель, затративши більше десяти мільйонів карбованців і незлічену силу людської праці. Хіба воно комусь потрібно з верхнього керівництва? Звичайно, ні.

Можливо, колись відродиться зрошення в районі і згадають «не злим тихим словом» цього дурня, що старався для людей, а вийшло для нелюдей. Ми не знаємо, що серед нас ще живуть люди, які недавно злізли з дерев – дикуни, звичайно.

        Ми передали об’єднаному управлінню по зрошенню в Бериславі, яке обслуговувало Бериславський, Нововоронцовський, Високопільський, Великоолександрівський, Білозерський райони,  насосні станції, канали трубопроводи й інше на суму 2 962 970 крб.  Це з тим, що затратили колгоспи 10млн.775 тис. крб. В господарствах лишилося багато малих каналів, трубопроводів, доріг, дощувалок і іншого на  майже як  сім мільйонів карбованців.

 Зі зрошенням господарства ожили. Отримували хороші врожаї, утримували худобу, були робочі місця і хороші заробітки, безкоштовне харчування в полі, дитсадках, лікарні.

       В 1992 році я пішов на пенсію. Лишився деякий час керувати підприємством Складенко Петро Федорович. Через півроку все було вкрадено: автомобілі, трактори, устаткування, будматеріали і саме приміщення підприємства.

     Через пару років вся зрошувальна система була знищена, як тільки знищили колгоспи. Лишилось дві насосні, один центральний насос з трьох в с.Золота Балка. Величезні труби викопали й продали керівники нашого району й Бериславського. Де керівник Бериславського управління зрошення? Батько його був засуджений на декілька років за розкрадання цінностей.

    Ось так і згинули мільйони колгоспних грошей в чужі кармани. Пропали дарма довголітня праця моя і великого колективу будівельників, нерви керівників господарств.

      Коли я в 2004 році поїхав в Золоту Балку до брата Колі, який був бригадиром на будівництві зрошення, і побачив таке розорення. Я сів неподалік траси на горбочку біля магістрального каналу і головного докера, довго сидів, переминаючи в руках суху землю і тихо плакав. Я віддав будівництву цього зрошення найкращі свої п’ятнадцять років, обділяючи свою сім’ю від’їздами за всім, щоб збудувати таку махину  - 10 тисяч гектарів зрошення.

Дякую Богу, що дав мені здоров’я і мудрість це побудувати, незважаючи на різні перепони з боку районних алкоголіків-торбохватів. 

Про це потрібно написати цілий роман. Якщо буду ще жити і буде здоров’я обов’язково напишу, а спонсори знайдуться, щоб надрукувати, для того, щоб прості люди знали, як,що і до чого.

Мій низький уклін і подяка тим, хто допомагав мені у будівництві зрошення у районі.

Як голова міжгосподарського підприємства по будівництву великого зрошення  у Нововоронцовському районі з 1975 по 1992 роки виношу особисто велику подяку за активну участь в будівництві зрошення:

1. Боні Миколі Михайловичу, начальнику «Укрводбуду»

2. Варварову Валерію Петровичу, начальнику БМУ-96, м Каховка

3. Рудніцькому Олександру Кириловичу, начальнику Херсонського «Облводгоспу»

4. Сальнікову Вадиму Дмитровичу,завідуючому відділом зрошення обкому партії.

5. Журавльову Анатолію Івановичу, начальнику Херсонського обласного управління сільського господарства.

6. Мозговому Івану Олексійовичу, першому секретарю Херсонського обкому партії

7. Бабич Тетяні Дмитрівні, першому секретарю Нововоронцовського райкому партії

8. Персистому Олександру Івановичу, начальнику Нововоронцовського районного управління сільського господарства.

9. Параскевич Євдокії Гаврилівні, інженеру-проектанту Нововоронцоського районного управління сільського господарства.

10. Кальці Василю Васильовичу, начальнику РЕЗ і ЕМ у Нововоронцовському районі.

               І особлива подяка моїм друзям, головам колгоспів:

Кунцю Володимиру Павловичу, голові колгоспу «Дніпро»

Фузову Миколі Федоровичу, голові колгоспу  «Маяк»

Шепелю ВолодимируДаниловичу, голові колгоспу «Степовий»

Овчару Георгію Пилипович, голові колгоспу Зоря»

Бурлаю Якову Андрійовичу, начальнику «Райсільгосптехніки»

Прокопенку Івану Григоровичу, керуючому Нововоронцовським відділенням банку «Україна» 

Безпалому Олександру Івановичу, головному інженеру будівництва

Морозу Івану Івановичу, механіку

Складенку Петру Федоровичу, інженеру-механіку

Федораку Віктору Степановичу, водію

Шульзі Євдокії Павлівні, економісту

Кулиничу Віктору Михайловичу, інженеру-гідротехніку

Чумаку Віктору Васильовичу, майстру-гідротехніку

Вітюку Олександру, прорабу

Абрамчуку Віктору Григоровичу, інженеру-проектанту

Павлюковцю Павлу Васильовичу, гідротехніку

Драю Миколі, гідротехніку-експедитору

Шульзі Миколі Григоровичу, бригадиру-будівельнику

Копаниці Вірі Гаврилівні, кухарю

Протасовій Галині Іванівні,  кухарю 

Гладишу Андрію Андрійовичу, заступнику начальника районного управління сільського господарства.

Гайдамаці Михайлу, зварювальнику

Усоцькій Валентині, медсестрі.

      На будівництві працювало до півсотні робітників щоденно. А також велика кількість важкої техніки: бульдозери, скрепери, роторні екскаватори, бурові машини і інші.

Районні керівники не розуміли, як це важко. Серед привезених працівників , та й серед наших, були часто п’яні, крали цемент, плівку, крани, асфальт, пісок – усе, що можна було потягти. І ми з інженерами справлялися, наказували карбованцем, але не тюрмою.

    Спасибі ще раз вам за вашу працю керівники, інженери, робітники, слюсарі, зварювальники, муляри, бухгалтери, банкіри та інші.

Якщо комусь буде потрібно, напишу більше, якщо буду жити.

З повагою до всіх Андрій Григорович Шульга, патріот країни, району, рідного села Дудчани та села Золота Балка.

19.03.2020р.Нововоронцовка

                                              Додаток

 

 

«Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов»

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись. 
(«Про силу слова» Л.Костенко)
У поезії є своє народження, день народження, так як і у людини, поезія має свою історію. У 1999 році на 30 сесії генеральної конференції ЮНЕСКО було вирішено відзначати Всесвітній день поезії 21 березня. Перший Всесвітній день поезії святкувався у Парижі, де знаходиться штаб-квартира ЮНЕСКО.
Всесвітній день пое́зії — це свято, яке відзначається щороку 21 березня (в день весняного рівнодення). З 2004 року Всесвітній день поезії відзначається і в Україні.

Завдання поезії — розтривожити душу, примусити людину відгукнутися. Це нематеріальний, але цілком відчутний дотик. Поезія може віднайти сховані у кожному з нас глибини.
Українській літературі таланить на великих поетів-письменників. Є талановиті автори і у Нововоронцовці. Тож до цієї дати було проведено засідання літературного любительського об’єднання «Пам’ять» КУ «Нововоронцовський РБК», яке присвячено було коханню. 26 березня 2018 року в читальній залі ЦРБ зібралися талановиті місцеві поети, вони з задоволенням читали свої творчі доробки. Це: Глєбова Лідія Фокіївна, Циганок Олександр Семенович, Андрія Григоровича Шульги, Саланська Валентина Іванівна, Церпиш Валентина Василівна, Олег Тимков, Ірина Кошарська,

Жінка з легенди – так називають Ліну Василівну Костенко, найяскравішу зірку на небі сучасного українського письменництва. 19 березня Ліна Василівна відзначила свій День народження, а про її творчість розповіла директор ЦБС Любов Миколаївна Лукіна, затим Людмила Куковінець, учасниця конкурсу «Поетичні лейтмотиви Ліни Костенко» майстерно прочитала вірш Л.Костенко.
Поезія Нововоронцовщини полонить своєю словесністю, багатством, чуттєвістю…Отож, вирушаймо в мандрівку чарівності нашого краю — країну поезії митців слова Нововоронцовщини.
Венедикт Григорович Комаровський – був скромний, інтелігентний, закоханий у природу та уважний до людей. Висококласний журналіст та талановитий поет. І хоч його нема з нами та нам залишилася від нього пам’ять слів…

ВЕСНЯНІ МРІЇ. (Венедикт Комаровський)
На порозі двадцять перший квітень,
Брунькуватий, мрійний і п’янкий.
Хочеться мені кудись летіти
В час такий, весняний день такий.
Заспівати пісню журавлину,
Розтинати з нею височінь,
Пити воду із джерел в долинах
І курликать людям уночі.
Ластівкою пронестись над полем,
Прокувати зозулею літа,
Всьому, що огидне, люте, кволе
Розворушить і навчить літать.
Чайкою вмиватися блакиттю,
Пролетіти ріки і моря.
Ось до чого більш за все на світі
Прагне горда молодість моя…
…Хай розбудить пісня мрії-сни,
В юнім серці – чудодійна сила,
Я за те, щоб кожної весни
У людини виростали крила.

ЯКБИ КОХАННЯ НЕ БУЛО НА СВІТІ. (Лідія Глєбова)
Якби кохання не було на світі,
Чи так співав би щиро соловей?
Чи розцвітали квіти кожне літо?
Чи так любили б матері дітей?
Якби кохання не було між нами,
Чи доля б радість принесла у двір?
Чи колихались трави під вітрами?
Чи синє небо радувало б зір?
Якби кохання не єднало б долі,
Чи ми б щасливі на землі були?
Чи так би прагли ми весь час до волі,
Щоб до кохання всі шляхи вели?
Якби не знали ми чуття кохання,
Чи міг би щастя дать нам білий світ?
Бо найніжніші наші почування –
Це лиш кохання, що буя, як цвіт.
Щоб в щасті буть і радуватись людям,
Учіться вік коханням дорожить.
Всі помисли крилаті ваші будуть,
Якщо кохання з вами буде жить!

ДАРУЙТЕ КОХАНИМ КВІТИ (Валентина Саланська)
Посадіть квіти біля двору
І кущ калини під вікном,
Хай соняшник здійметься вгору,
Навіє спогадів фіалка перед сном.

Піднімуть квіти настрій в непогоду,
Мабуть у цьому їхня суть,
Бо що є найпрекраснішим у світі,
Що так яскраво осяває путь?

Аби освідчитися дівчині в коханні,
Ромашка скаже правду – так чи ні.
Троянда шле сердечні всім вітання – 
Цариця квітів на усій землі.

Із квітами живеться веселіше,
Навіть тоді, коли ідуть дощі.
Даруйте їх коханим найчастіше
І стане вам світліше на душі…

ОЧІ КОХАНІ І ВІРНІ (Галина Берсеньєва)
Я так давно любила твої очі
І мріяла про них завжди, щоночі.
Любила в них дивитись, зазирати,
Хотіла в них кохання я спіймати.
Я кожен погляд твій ловила й знала,
Печаль чи радість все в них впізнавала.
Твої я очі добре розуміла
Та розпізнати фальш в них не зуміла.
Та все одно я очі ці кохаю
Ні спокою ні сну від них не знаю
Лечу до тебе крізь тумани сиві
І кличу й шепочу твоє ім’я
Моє кохання – очі ці зрадливі
В тумані сивім бачу я здаля.
Немає! Відлетіло наче в жовтні
Пелюсток цвіт, цвіт вічного життя
Я хочу – лише очі бачити привітні,
Що знов збентежать душу і 
Покличуть в майбуття!

ЛІРИЧНЕ. (Валентина Церпиш)
Ми зустрілися з тобою там, за синьою рікою,
Де росою впав туман.
В грудях серденько тремтіло та признатись не хотіло,
Що прийшло кохання й нам.

Я стояла під вербою, під плакучою, сумною,
Що схилилась до води.
Хвиля човника гойдала, я ж тебе милий чекала.
Обіцяв - повернешся сюди.

В небі зорі мерехтіли, мов сказать мені хотіли:
Не чекай його, не жди.
Він за синьою рікою ділить серденько з другою.
Не сумуй і не печалься ти.

Ой коханий, мій коханий, розтопи на серці камінь,
Посміхнись мені хоч раз.
В душу сонечко загляне, в серці сумніви розтануть
І любов повернеться до нас.

ПЕРШІ ПОЧУТТЯ (Наталія Якушова)
Ти ж не зрадь мене – друже,
Сміятись з кохання, не смій.
Твої очі, вуста твої ніжні
Відгукнулися в серці моїм.
Ти казав, що безмірно кохаєш,
Що кохаєш мене – лиш одну.
Що зі мною одною бажаєш,
Вийти в путь – світанкову, ясну.
Тож не зрадь, свою першу любов,
Не забудь, своє перше – люблю.
Ту дівчину, що збурила кров,
Сіроокую Мавку свою!

ЛЮБИМА ЖІНКО. (Андрій Шульга)
Дала нам доля шлях широкий,
Її від нас не відділить.
У кожній жінці стільки років,
Скільки її будуть любить.
Душа у жінки дуже ніжна,
Хоч у косі вже сивина.
Красива жінка, не заміжня,
Чекає щастя ще вона.
Чи замужем вона, чи вільна,
Завжди в любові хоче жить.
Така не плаче в горі жінка,
Якщо продовжують її любить.
Вона е модниця і непримхлива
І з чоловіком буде гарно жить.
Не ті вже роки, але вродлива,
І може віддано любить.
Свята вона, чи грішниця,
Ніхто цього не знає.
Найкрасивіша жінка та,
Яку іще кохають.
Якщо комусь в житті не повезло,
І вже нема кого любить
Зберіться з силами і всім на зло,
Кого ви схочете: любіть, любіть, любіть.
Любіть для того, щоб ще вам
Довго і з рідними, з подружками
Ще жить, і жить, і жить.
Любіть.

ЧАРІВНИМ ЖІНОЧКАМ. (Олександр Циганок)
Весняний вітер за вікном
Ледь деревце хитає,
Нічого в світі від жінок
Для нас миліш немає.
Трудись весь вік, журись весь вік -
Така вже доля клята!
Згинув би з горя чоловік,
Якби не ви, дівчата!
Усі женуться за добром,
Та мало хто спіймає...
Мене ж і медом не годуй-
Дай пригорнуть дівчину.
від всіх турбот, і всіх скорбот
Душею відпочину.
А тих святих, що кажуть "Гріх",
І слухати не хочу:
Сам Соломон, премудрий цар
Любив красу жіночу.
Бо це ж - краса з усіх красот,
Усіх створінь перлина!
Мужчина в Бога був ескіз,
А дівчина - КАРТИНА!
Весняний вітер за вікном
Ледь деревце хитає,
Але ж нічого, окрім вас,
Для нас миліш немає!

ТАК ТИХО, СУМНО. (Ірина Кошарська)
Так тихо, сумно і незвично,
Ніч. Світ весь морок охопив,
І дощ в свої обійми кличе –
В обійми крапель, ніжних снів.
Так тихо, сумно – ти далеко,
Душа моя немов пуста…
Мені без тебе так нелегко,
Бо розділяють нас міста…
Ввісні твої я бачу очі,
І усмішку твою. Ти там,
Куди я повернутись хочу,
Лиш відстань заважає нам.
Недавно я щаслива стала,
Ти – моє щастя і буття.
До тебе я не помічала,
Яке ж чудове це життя.
Ти усмішку мені даруєш,
І я радію кожен день,
Я так люблю тебе, ти чуєш!
Бо ти, коханий, - моє все!

Я ТУТ ТЕПЕР НА ЧУЖИНІ. (Олег Тимков)
Я тут тепер на чужині
Сиджу і мимохіть страждаю.
Прийди, кохана, хоч вві сні,
Всім серцем я тебе бажаю.
Коли ми разом, біль мина,
І сум проходить, наче осінь.
Тоді в душі моїй весна,
І небо світле, наче простінь.
А чужина таки гнітить,
Гнітить і розуму лишає.
Гнітить і все в душі щемить,
Щемить і наче вивертає.
І хоч тепер на чужині,
Шепочу вам, що вас кохаю.
Ви знов привиділись мені,
І вас всім серцем я бажаю.

джерело :http://vistinov.com.ua/index.php

Андрій ШУЛЬГА: Я бачив війну

Я бачив війну, яка чорним крилом
Змітала і школи, і хати.
Я бачив на гірці за нашим селом,
Як падали ворогом вбиті солдати.
Я бачив , як матінка рідна моя
Сльозами солдат обмивала.
Я бачив , як плакала рідна земля,
Сивим саваном солдат накривала.
Я бачив, селяни старі і малі,
Борони в полі тягали.
На спині від шлейки у них мозолі,
Хлібами поля засівали.
На хвильку глаза, зупинися, закрий.
І стань у думках ті часи спостерігати.
Дивися, йдуть он за строєм стрій,
І падають ворогом вбиті солдати.
Тепер у парку он берізки стоять
І тихо шепочуть нам з вами
-Ось тут визволителі -воїни сплять,
Що бились на смерть з ворогами.
Минули часи. Ти не плач, не журись.
Візьми й понеси руту- м'яту.
Низенько-низенько піди й поклонись
У бронзі живому солдату.
А он де старенька сльозу витира,
Руками по буквах читає.
Не баче, бідненька, вже дуже стара,
З війни свого сина чекає.
А он інвалід, шкутильгаючи, йде,
Груди дзвенять орденами.
Друзям троянду останню несе,
Ту, що полита сльозами.
Тяжко живе ще герой-ветеран,
Сили його покидають,
Тіло його все побите від ран.
Тяжко вони заживають.
Не смійся з солдата, він хворий лежить,
Минули його перемоги.
А як йому хочеться , бідному, жить,
Хоч трішки дійти до порогу.
Візьми телефон, але краще зайди,
Провідай свого ветерана.
Він вдячний за це тобі буде завжди,
Не стануть боліть його рани.
Море шепоче солдату- не спи,
Хвилею сон розганяє.
Устань, подивися-розквітли сади,
Сім'я тебе завжди чекає
Дружина твоя , що красуня була,
Стоїть біля тебе і плаче.
Онука твого сюди привела,
Це дід твій, Микола, юначе.
Це дід твій і сотні таких,
Наш край від фашиста звільнили.
Пока ми живі-не забудем про них,
Дай Бог нам здоров'я і сили.
Молодь прекрасна салют віддає
Тим, хто навіки заснув після бою.
Дякуєм їм за майбутнє своє,
Тримаючи прапор рукою.
Подякуй берізці, спасибі скажи.
Вона твою мову почує.
Берізка, красуня, солдат бережи,
Ти вічно над ними вартуєш.
День скорботи настав світової
За мільйони убитих- немає вини.
Останній, можливо, з життя пішов воїн,
Ваш батько, дідусь - герой світової війни.
Лишилися дочки, онуки, сини,
У кожного є вже родина.
Пам'ятай. Від ворога неньку свою бережи,
А ненька- то вся Україна.
09.05.2018 року.   джерело :http://vistinov.com.ua/index.php

ПІСНЯ   ПРО  НОВОВОРОНЦОВКУ                                                                                                                    слова Олега Тимкова,

 музика Миколи Синьогуба

Воронцовська земля, ти колиска  моя        

Зореносна, тендітна і мила.                         

  Воронцовко, мій край дорогий.

Серед буйних степів,

І ланів, і гаїв                                                           

Я стою, як завжди молодий.

Воронцовка моя, Воронцовка, моя,

Золотий, хліборобський наш край.                                                                                         Воронцовка моя, Воронцовка моя,                                                                                             Знову  піснею нас привітай.            

Із прадавніх часів ця відома земля                

Запорізькою славою вкрита.                

Серед квітів і трав,

І річок, і дібров,              

Кров козача, як море розлита.

І встають немов квіти рясні навесні,

Сивочолі діди, ветерани війни

Серед білих беріз,

Де зростав верболіз,

Знов крокують в майбутнє вони.

І вітають нас завжди надворі,

Як вогні помаранчеві зорі.

Солов"я зранку спів,

Навіває мотив,

Молодих золотої любові

НОВОВОРОНЦОВКА

                                              Владимир Краев

Край, родимый в труде и заботе,                                                     

Добра людям немало дает.

А Нововоронцовка в работе,

На Херсонщине тон задает.

Нововоронцовка дорогая,

Ты  навеки нам с детства мила.

Твоим людям земля золотая,

Много радости в жизни дала.

Здесь повсюду красивые села,

Разместились в степи, по Днепру.

В них живут работящие люди,

Как не быть тут веселью, добру.

Они в жизни известны задором,

Им присуща во всем новизна.

Они славятся танцами, хором,

О них знает родная страна.

Разве может забыть Воронцовка,

Своих верных сынов,  дочерей,

С фашизмом сражений героев,

Животноводства ферм и полей.

Лейтенант Бережной, пулеметчик,

Стойко с немцами дрался в Крыму.

За отвагу посмертно Героя,

Присвоено звание ему.

Крипак Надя со школы девчонкой,

На ферму работать пришла.

Потом знатной стала дояркой,

И в этом призвание нашла.

Топчий Николай комбайнером,

Лучше всех урожай убирал.

Ставши Героем Труда, примером

Он десятки коллег увлекал.

В Нововоронцовке жил  и трудился,

Макар Дудченко – Герой Труда.

О нем ходят легенды и были,

О нем помнить здесь будут всегда.

С сильной волей людей очень много,

В чудесном краю было и есть.

Всех же назвать нам их невозможно,

И невозможно всех перечесть.

С радостью они, славно трудились,

Каждый из них любил и творил.

Вели скромную жизнь, веселились,

Этим каждый почет заслужил.

Вновь идем мы знакомой дорогой,

Все здесь мило и помнится нам.

Ведь мы жили одною заботой,

Чтобы лучше жилось землякам.

Здесь прошли наши лучшие годы,

Их назад никогда не вернем.

Все тут было: веселье, невзгоды,

Вот об этом мы песню поем.

Валентина Церпиш

                   Річка Тернівка

Текла річка невеличка біля нашого села,

Називалася Тернівка ота річечка мала.

В ній вода текла прозора, берегами терен цвів,

Може так тому назвали, люди в ті часи її.

Текла вона між осокою багато дуже літ назад,

Своєю чистою водою напувала графський сад.

З тих пір спливло немало часу і не один минув рочок,

Замулилася Тернівка, лишився з річки потічок.

«Де живеш?» - було питають. «Там за садом, за двором,

Або за річкою, казали, а тепер - за рівчаком».

Якби ж то взятись усім людом: і старим, і молодим

Та розчистить річці груди, волю дать ключам отим.

Що б'ють із-під землі крізь товщу мулу,

Який на дно ріки впродовж віків лягав.

Не чутно вже давно її розгулу,

Ріка вмирає тихо без вагань…

Щоб знов вона була прозора й рибна,

Виднілась здалеку уся її глибінь,

Щоб знали цю Тернівку срібну

Ще багато наших поколінь.

                   Весна

Весна прийшла, природа оживає

У полі трактори давно гудуть.

Пташина з вирію додому повертає,

А ті, що зимували - вже гніздечка в'ють.

Вже пролісок цвіте, фіалка голубіє,

Зазеленіла на вербі кора,

Синичка пісеньку співає, як уміє.

Розкрити лист березі вже прийшла пора.

Весна іде і небо голубіє,

Купальниця пелюстки розкрива,

Трава сором'язливо зеленіє

І шпак своє обійстя підправля.

Весна іде до мене і до тебе,

Ступає лагідно, мов мавка по раю,

Нам час у поле йти, сіяти нам треба,

І дочекатися нового врожаю.